Я тоді працювала адміністраторкою в стоматології. Фронт-офіс. Місце, де люди заходять із болем, а виходять із кредитом і новою усмішкою. Я — за стійкою. Усмішка відпрацьована. Інтуїція — теж. Підкати траплялися регулярно. Нічого кримінального. Звичайні підозрювані: менеджери середньої ланки, одружені романтики, чоловіки з фразою “я просто зроблю комплімент”. Я фіксувала, аналізувала, нейтралізувала. А потім з’явився він. Батюшка. Високий. Громісткий. Борода — як окремий підрозділ. На пальцях — персні. У планах — цирконієві щелепи на імплантах. Людина серйозно вкладалася в апгрейд. Спілкувалися ми легко. Я — ввічлива, з гумором. Він — спокійний, уважний. Нічого не віщувало злочину. І ось одного дня ми стояли біля рецепції. Світло падало рівно. Атмосфера — мирна. — Яка у вас мрія? — запитує він. Я, не моргнувши: — Стати акторкою. Чистий сарказм. Легкий. Контрольований. І тут я відчуваю рух. На мою руку, що лежить на стійці, повільно наповзає інша рука. Велика. З перснями. Уповільнено. Як у сцені, де музика раптово стихає. Я дивлюся на руку. Потім — на нього. І він, абсолютно спокійно, каже: — А може ви хочете стати матушкою? Пауза... У цей момент я зрозуміла, що справа набуває нового повороту. Неочікуваного. Екзистенційного. Іра. Матушка. Я швидко прокрутила варіанти розвитку подій. Недільні служби. Парафія. Борщі, як спосіб контролю. Ні. Я повільно забрала руку. Подивилася прямо в очі й відповіла: — Мені ще рано. Це було ввічливо. Стримано. І достатньо, щоб закрити справу без зайвих свідків.
Висновок: у стоматології лікують зуби. Але іноді там намагаються змінити долю. Тоді я залишилася адміністраторкою. Він — пацієнтом. А справа “Матушка” назавжди залишилась у моєму архіві як одна з найсюрреалістичніших пропозицій у моїй кар’єрі.